Ёжик_В_Тумане, 35 - 18 декабря 2007 00:16

Людина-дощ

Я мушу вам сказати правду-я людина-дощ. Ні! Я не вмію скликати хмари серед ясного неба, кидатись блискавицями та стікати, як стікає вода струмками по дорозі. Я просто не уявляю своє життя без дощу. Без нього я сохну, і лише він продовжує моє життя. Мої вени наповнюються кров’ю, як наповнюється водою пересохла річка. Та скоро вона знову висихає, і лишаються тільки маленькі калюжки, маленькі мої надії на краще – на дощ.
Можливо, я дивак, або навіть божевільний!? Можливо…
Раніше, точно не знаю коли, бо тепер рахую дні по дощах, я був звичайним молодим чоловіком. Та з часом я лише розчаровувався, при чому не тільки в житті, а і в людях. Я не розумів свого життя, точніше його сенсу, тільки розчарування. Моє минуле не можна назвати особливим – такий як і всі. Я розчаровувався в коханні, яке це гарне слово, та важка і жахлива річ насправді, яка потребує стальних нервів. Та найгірше, що було в житті – це те, що я розчарувався в друзях. Раніше в мене їх було багато, багато-багато “справжніх” друзів! Я з ними весело проводив час, довіряв, розповідав таємниці, нічого не бачив…
Одного разу мені сказали, що вони, коли мене з ними не було, просто насміхалися, грубо жартували і вважали мої дії безглуздими, кажучи при цьому, що я сильно “піднявся”. Проаналізувавши свої вчинки, я побачив, що нічого безглуздого я не зробив і “крутого” теж, я просто з ними не погодився… Я відкрив очі і став бачити, як, справді, вони, за моєю спиною мене обговорюють і грубо з мене жартують, а коли ж ми разом, то одразу “брати”. Сказати нічого – справжні друзі! Після цього я перестав з ними розмовляти. І ось я без друзів, без коханої людини, з розбитим життям. Дуже швидко я почав гаснути і в’янути, як не полита квітка, я помирав. Я хотів комусь розкритись, викласти все, що я думаю… Та кому? Який сенс? Щоб знову глузували? Я стомився. Навіщо жити? Боже!
Одного разу я повертався з вечірки. Сподівався там зустріти однодумців. Натомість зустрів жалюгідну купку покидьків, приречених до життя саранчі і смерті викинутої на берег рибини. Настрій поганий. Ще гірший день. Я один. Іде дощ. Темно. Як і в фільмі, проїхала машина, облила мене брудною водою. Я іду, опустивши голову, дивлюсь на брудні кросівки, хоча їх не видно – дуже брудні. Іноді проїжджають машини, осліплюють мене дальнім світлом, мабуть, не помічають, як і всі. Я знову намагався побачити те, що знизу. Не побачив. Мені вже все одно, все одно мокрий, все одно брудний, все одно самотній, все одно… Я помер. Не відчуваю ні простору, ні часу. Очі звикли до темряви, і я бачу дорогу. Який я самотній. Який самотній дощ. Як швидко тече кров по венах. Як швидко тече вода у струмку. Я зрозумів! Ось з ким я схожий! Я почав перераховувати всі переваги свого друга. Дощу. Як приємно знати, що друг не заперечить мені, не переб’є мене, не буде глузувати з мене, не буде обговорювати мене за моєю ж спиною, не буде взагалі розмовляти… Це погано. А може, добре? Та нічого, ніхто не ідеальний. Іду далі. Вже не відчуваю холоду і дискомфорту, мабуть, через тепло, що з’явилось в мені. Який гарний в мене друг, ми справжні брати! Я знову чую стукіт у грудях, чую рух повітря в легенях, чую вітер, чую шурхіт дерев – чую все. Я ожив. Я інший. Я іду. Дивлюсь вже не на землю – вгору дивлюсь, на небо, у хмари. Де знаходиться його душа? Я не знаю, та знаю, що вона в нього є. Піднявши голову, іду, розмовляю. Забув усі свої проблеми. Забув усе. Іду з дощем. Вже дійшов до дому, все одно погляд спрямований вгору. Я не хочу йти у дім, там дощу нема.
Хтось спитає: “Як можна дивитись вгору під час дощу? Його краплі потрапляють в очі, і це боляче, неприємно.” Я відповідаю: “Це вам потрапляє, я поглинаю, бо я ж людина-дощ, друг дощу.”
Так, я божевільний, але для вас, людей. Хоча я сам людина, ні це лише оболонка. Я – людина-дощ…

• 
• 
•